Мета занять – не художній вияв, а пошук комфортного і зручного для власного тіла способу спілкуватися.
Контактна імпровізація – це не єдина трансформація сучасного танцю. В танці також є місце експерименту. Наприклад, кінотанець - спроба передбачити, як камера буде бачити рух, намагання максимально задіяти візуальне сприйняття.
«Ми не просто танцювали перед камерою красиво, а намагались зрозуміти, як камера бачить цей рух. Можливо десь вона бачить яскраву точку, а десь на задньому фоні – повільний рух. Можливо, десь камера танцює, і це створює певний ефект. І в результаті вийшов такий 11-хвилинний маленький кінотанець, який вміщав багато різних маленьких справжніх танців в реальному просторі» - описує досвід роботи з кінотанцем Марія.

Мистецтво має керуватись метою та ідеєю: «Можна йти від форми – тоді форма буде нарощувати зміст, а можна мати зміст, який буде нарощувати форму. Можна працювати і так, і так.
Я зрозуміла, що мені важлива концепція, важлива ідея і мета – якесь висловлювання, яке буде потім формувати і нарощувати тіло, формувати і нарощувати якийсь фізичний прояв.
В принципі, цим відрізняється творчість від мистецтва. Якщо я просто сиджу вдома і творю – це дуже кльово, але це не мистецтво, це творчість».

«Гершом» – це незалежний приватний театр. Він виник на базі курсу Олега Стефана в ЛНУ ім. Франка. Всі актори - колишні студенти Олега.
Інакше як «магією» чи «низкою подій і зустрічей людей» факт появи театру актори не називають.
Студенти працювали з режисером Євгеном Худзиком, котрий був знайомий з нью-йоркським режисером Сезом Баумріном. Самого Євгена до молодих студентів-театралів привів керівник курсу Олег Стефан. Євген Худзик і запропонував Сезу прийти до акторів. Після знайомства з акторами, американець привіз до Львова «цілу банду акторів» з усіх куточків світу. Разом вони ділились досвідом, проводили майстер-класи і тренажі.
Згодом це вилилось в перформанс «Чужинець на чужині» з яким актори гастролювали в Україні за кордоном.

В 2018 році обіцяють ще більше власних нових проектів. Зокрема,вперше перекладені українською мовою п'єси Кліфорда Одетса «Золотий хлопчик» і «Прокинься та співай». П'єси, написані під час Великої депресії, дуже співзвучні із сучасною Україною, наголошують актори.
Це твори про молодих людей, які прагнуть чогось досягти, здійснити свою мрію. Вони живуть у непростих економічних умовах: «театр завжди йшов в ногу з часом, несучи зерно чогось вічного, цієї магії і неймовірності, правди».

Головну місію театру учасники «Гершому» вбачають в тому, щоб бути тут і зараз, відповідати на актуальні питання і ставити їх: «Театр має бути актуальним. Тут і зараз, сьогодні.
Це віддзеркалення того, що відбувається в цьому просторі, в цьому часі, в цій країні, навіть в цьому світі. Це не має бути те, що колись вже було. Він має ставити гострі питання».

«Перший театр» більше відомий львів'янам як ТЮГ. Офіційно він – «Перший академічний театр для дітей та юнацтва».
Тут показують вистави для найменших вже майже сто років. Втім, команда
театру прагне розвиватись - не просто йти новими шляхами, а змінюватися, зважаючи на власний досвід.

В театрі заплутані коридори, простора зала, та маленька кімнатка зі звуковою апаратурою під стелею.
На стінах біля кімнатки висять афіші минулих вистав, зліва від основного
приміщення – химерна інсталяція зі списаного реквізиту, яку складав майже десятиліття колишній працівник сцени.

Цього року «Перший» проводить міжнародну лабораторію - конкурс режисерських ескізів. П'ятеро учасників мають разом із трупою театру поставити по виставі , розрахованій на школярів.
27 травня, в День театру, всі охочі зможуть побачити результати лабораторії. І це – лише маленька частка змін і нововведень. Денні і вечірні вистави, запрошені режисери, оновлення репертуару – стратегічний план розвитку «Першого» налічує не один десяток пунктів.

Основною проблемою українських театрів, як приватних, так і державних, тут вважають відсутність комунікації між театрами. Нестачу зовнішньої комунікації компенсують внутрішнім діалогом. Всі зміни та поточні справи режисерка, художній керівник та команда театру вирішує одразу – розмовами, суперечками, дискусіями.

Метою всієї роботи є, звичайно, глядач. Ідеальний глядач для «Першого» - це той, що є. І той, який ще буде.
В колишньому ТЮГу прагнуть перш за все спростувати міф про вторинність «дитячих театрів та акторів».
«Тут неймовірні актори, - наголошує режисерка, - вони постійно працюють і
задіяні не лише у нашому театрі. Ми готуємо різний, у тому числі драматичний матеріал, щоб показати, на що вони здатні».

Художній керівник «Першого театру» Юрій Мисак бачить місію театру ще ширше: «Людство має помудрішати. І культура, зокрема театр – це та галузь, де б вони змогли знайти точки дотику в цьому мудрішанні».

Сучасний театр не чує глядача. З іншого боку, зараз імідж театру достатньо низький. Є провідні режисери і театри, які тримають ту стіну, однак їх відвідує обмежена кількість тих самих людей.
Говорити про експерименти можна щодо їх проектності.
Гершом це не зовсім стереотипний театр, де є група, де є репертуарне наповнення, держзамовлення, машина.

Експеримент це щось тендітне, маленьке, що сьогодні може існувати, а завтра ні. Це така своєрідна лабораторія, і Гершом - це такий маленький притулок для колишніх студентів. Вони голодні до експериментів, нових принципів, закордонних віянь. У цьому і є експеримент – людина з іншим менталітетом приходить в Україну і починає плідну роботу з іншими фактурами.

Нова керівниця Першого театру, колишнього ТЮГу, Роза Саркісян викликає повагу своїми ініціативами, однак у Львові вона ще не розкрилась.
На основі класичного театру режисерка ще займе певну свою нішу, фантазуючи та додумуючи у нових продуктах.
Наразі через нетипову для колишнього театру виставу «Зерносховище» Перший проводить теми війни, теми травм, дозволяє ідентифікувати себе через них. Проте він не мусить вчити, лише показує долугі й недолугі ситуації, модель поведінки того, що відбувається, як люди одне на одного впливають та з якими наслідками.
Театру потрібно створити атмосферу. Перейти рівень від ідейності до певної надбудови. Меркантильно, театр не просто виготовляє продукт, а вміє його супроводити. Щоб його було цікаво привести в іншу країну, інше місто, в
кіно, на вулицю.

Львів - достатньо культурне місто, але у ньому є заангажованість, галицизм, незрозуміла шкідлива пиха. Така абсолютна відсутність самокритичності, брак аналізу та висновків.
Є лише сім чи вісім мікропросторів, коли мусить бути десятки, сотні, є безліч пустих ніш. У Харкові їх понад вісімдесят. У Львові ж є достатньо сил, людей, коштів, бажання та натхнення творити. Бракує професійного оформлення, а також розуміння своєї унікальної цінності для глядача.

У сфері розваг це теж бізнес. Театри не змагаються з кіно, не вважають конкурентами за увагу кафе, клуби, будь-який громадський простір. Усі бояться критики.
Не вистачає культурних менеджерів, маркетологів, командної роботи, наведення комунікацій, логістів, економістів, технічних спеціальностей, інженерів. Це не складно, тому не варто шукати сенси обійти ці можливості. Є сотні варіантів, чому ні, замість того, аби подумати, чому так.